Барочный лабиринт в саду эклектики

6 июля 1926 г.

(Л. 4 об.) Я давно уже не писала в этой тетрадке, потому что, собственно, ничего нет нового. Писать: «Сегодня утром встала, позавтракала. Ходила в школу. Слушала химию. После лекций купалась. Пришла домой, пообедала. Просила у мамы денег, но она не дала… Вечером легла спать… Снилось то-то и то-то…» Ведь это просто ужас какой скучный дневник. Так что я предпочитаю ничего не писать, чем писать такую бузу.

11 червня 1926 року

Учора була в театрi. Надзвичайно подобались менi танцi, що виконано ïх братами Мiлар. Були й вченi тварини, був гуморист та шут.

Сьогоднi ходила на спорт, але його не було, тому то я викупалась, не вважаючи на дощ. Коли йшла з парку, зайшла в iнтернат за конспектом i совсiм нежданно побачила Степуро та Ковгана (неустановленные лица – МГ), але вони менi сьогоднi чомусь не подобались.

Перед тим як iти до дому я з Вiрою Лiнник (школьная подруга – МГ) зайшла до Ямкового (неустановленное лицо – МГ), аби // (л. 1 об.) обмiркувати справу нащот математики. В тiж кiмнатi мешкає й Козак, Задояний, Дiлiкатний (двое последних – неустановленные лица – МГ) та иншi.

Бiля вiкна на лiжку сидiв Козак и Дiлiкатний. Я подивилась на Дiлiкатного, а вiн каже Козаковi: «Як косо подивилася». I вони ще жвавiще продовжували балачку. Козак щось розказував Дiлiкатному, i я тiльки почула уривками: «Почуття… розум… а характер такий паршивий, який найгiрший може бути у жiнки…» Останюю фразу я дуже ясно почула, i менi здалося, що це вони говорять про мене i говорять навмисне голосно, щоб я почула. Але я, теж навмисне, не звертала на них уваги i балакала з Ямковим байдужно, нiбi й не чула, про що вони балакають: «Я тобi кажу, Ямковий, що краще всього аби сьогоднi не було математики, тому що…» i.т. иньше.

Нарештi порiшили йти додому й учити хемiю. Ми з Вiрою вийшли з кiмнати, i я аж бiля дверей ще чула голос Козака, що казав щось про почуття, розум i характер. До дому я прийшла в надзвичайно хорошому настрiю.